Як на сповіді

​

   Кажуть, думки народжуються не в голові – ми тільки можемо звідкись приймати їх, а також брати участь в цьому процесі. І ось, я помітив, що кращим джерелом їх є сама природа, – як тільки перестаємо забувати, звідки ми родом. Життя часом доводиться пізнавати методом проб і помилок, які не завжди можливо виправити. І тільки наші думки, знайшовши свободу, летять туди, куди веде їх серце, куди хочеться прийти, як на сповідь.

   На околиці села – дві тополі поруч, увіткнулися верхівками в небо. Вздовж схилу балки видніються кілька залишків колишніх садиб, старих-престарих – вже в селі ніхто й не згадає, чиї вони. У зарослому колючою порослю, колись розкішному саду біля однієї з них, заливаються в переспівах солов'ї, ніби змагаючись один з одним, хто голосистіше та краще повідає світові про кохання. З одного непримітного горбочка, пробивається на світ божий лист ірису... Придивляюся навколо і розумію, що стою біля того місця, де знайшли вічний спокій господарі цього подвір'я і цього саду – раніше ховали рідних вдома, на своїй землі. З нею так і залишилися вони перебувати у вічності...

   В іншому місці, визираючи з зарослів двома старовинними віконцями, з пофарбованими в синє рамами, та якимось дивом уцілілими стеклами в них, стоїть невелика хатинка – без даху, без стелі... Чи пам'ятає її хтось тепер, із живих, кому вона колись була колискою й домом? Може, й згадує хтось, і хоче відвідати рідні місця, та їхати вже нема до кого.

   Над схилом балки, повторюючи його контури, звивається вузька ґрунтова дорога. Десь далеко попереду, описуючи велику правильну дугу, вона поволі спускається в село. Скільки ж людей побачила вона на своїм віку, які розійшлися на ній, щоб ніколи більше не зустрітися, або залишили свої рідні місця, щоб ніколи не повернутися?..

   Піднявся вітер – моя стихія! – і настрій відразу змінився, і душа ніби збирається кудись летіти. Ось тільки б знати, куди... і навіщо?

   Іншим разом – тихий вечір, перед заходом сонця, – лежу я, наглядаючи за гусьми, на п'ятачку сухої трави, біля самого краю стрімчастого осипу на схилі балки; дивлюся просто поперед себе і думаю... Ось, зірка Сонце, вся переді мною, вже не палить мені обличчя, не сліпить очі, а світить лагідно, ніби про своє, або, може, мені намагається сказати щось... А я думаю про те, як все на світі налаштоване точно. Наша зірка розміщена від Землі на такій відстані, як потрібно: не дає ні замерзнути нам в холоді космосу, ні в її променях згоріти... І два промені світла, окремо випущені нею в простір, не можуть ні наздогнати один одного, ні перетнутися двічі, ні повернутися назад – вони більше ніколи не зустрінуться. Так і будуть перебувати завжди одночасно, як символ вічності та самотності.

   Ми є, поки живемо на цій Землі, а іншого нам знати не дано... Ми є, поки пам'ятаємо. Ми не самотні, поки підтримуємо зв'язки, маємо щось спільне – поки не розгубили одне одного.