Нотатки на схилі дня

 

  Про красу природи написано нескінченно багато... Але краще це самому відчути і побачити.

  Одного разу ранньою весною, подорожуючи пішки вздовж схилу Шафранової балки, в який раз я переконався в гіпнотичному впливі на людину спілкування з природою... Ось так, без посередників, розмовляючи один на один з деревами, вітром або зірками... Тільки йди і дивись.

  Ясний погожий день, згасаючи, йде вслід його зайшовшому за обрій світилу і поступається місцем сутінкам. Зірки, а потім і цілі сузір'я, поступово з'являючися ніби з нізвідки, розмічають різнобарвними кристаликами алмазу темніючий небосхил...

  Ось вже густа, неземна синява, повільно напливаючи зі сходу, заповнює і ту частину неба біля обрію, звідки пішло спочивати Сонце. А зірка Сіріус, заплутавшись у білих гілках беріз, сяє переможно, мерехтить усіма кольорами веселки, наче цьому світу посміхається урочисто...

  Свіжіє. Тихо навколо. Тільки зрідка помахи крил птахів або ангелів чутно з небес, та неясний клич звіра доноситься з темряви... Повітря наповнене тонкими, ледве вловимими запахами відталої землі, і поки не зрозумілою, але такою бажаною, хвилюючою новизною... Весна.

​